Сторінки моєї книги

Сьогодні мене потягнуло на мистецтво. почала читати про художників, дивитись картини, як завжди при такому настрої. Випадково натрапила на роботи Вільяма Блейка. Вони мене вразили, якоюсь неймовірною енергетикою, хвилі якої переплелись із хвилями моєї душі в цей вечір...я ввімкнула слайди з картинами, запалила ароматичні свічки, заварила зеленого чая з жасмином...і наче вже не за своїм столом закладеним плакатами, олівцями і книгами я опинилась, а десь зовсім в іншому місті, стільки цікавих своєрідних, чутливих емоцій...

Знову почала думати про Нього. Навіщо? адже за всіма законами логіки і здорового глузду зустрітися знову неможливо. А я все одно не полишаю надії. Така доросла, а в казки вірю. Вірю, що він той єдиний і доля нас все одно поєднає...Пам ять така підступна річ, стирає риси його обличчя з моїх спогадів, але емоції і відчуття - я все одно завжди пам ятатиму...навіть в глибокому старечому маразмі. Я в цьому впевнена...

Вірш під хвилі моєї душі:

Метет метель, уже влажна,
Сугробы мягкие лепя,
По небу ветками скребя…
Уже февраль идет, а я
Весну встречаю без тебя!
Не друг тебе и не жена.
Вдали… А говорил: нужна!
Ничья… А говорил: моя!
Метель, метель, снегов моря…
Хочу, чтоб сон меня склонил,
Склонил и память погасил,
Чтоб онемело тело, чтоб
Сквозь тот мороз – хрустальный гроб,
Чтоб дни и ночи – семь недель
Мела, мела, мела метель,
Чтобы слепящим синим днем
Очнулась я в гробу моем
От губ твоих, от рук твоих,
От глаз отчаянных твоих.
Но проще наше бытие –
Нет мертвых снов, хрустальных льдин,
Я в рюмку лью валокордин
И пью за здравие твое.
Я сердцу говорю: ну что ж,
Терпи, авось переживешь…
Не в первый раз… Не в первый год…
Метель метет, метет, метет…